Друзі, а чи знаєте Ви, як формувалась майже взірцева демократична система європейського суспільно-політичного простору?
Сьогодні кожному відомо, що більшість країн континентальної Європи належать до “демократичного табору” та просувають на світовій політичній арені цінності рівності і свободи вибору кожного повноправного суб’єкта. Але чи завжди Європа була “стовпом” демократії? Як свого часу оцінював вияви й особливості політичних режимів у теперішніх абсолютно “вільних” країнах один із найбільш відомих проєктів з цього приводу “Freedom House” і якою була динаміка змін у висвітленні результатів порівняльного аналізу? Наскільки тернистим є шлях до консолідованої демократії і чи є в нього конкретний сценарій розвитку? Як описують і розглядають цю проблему різні автори та інші порівняльні проєкти, в тому числі “Індекс демократії” від “The Economist Intelligence Unit” тощо? Нумо розбиратися разом!Почнемо з Іспанії, оскільки її кейс дійсно привертає увагу багатьох політологів, соціологів й істориків. Ця держава чинно посідає 22 позицію у рейтингу “Індекс демократії” від організації “The Economist Intelligence Unit”, що відносить її до переліку повноцінних демократій. Хоча ще в другій половині минулого століття перед нею постав виклик переходу від режиму військової диктатури до демократії.
Для підтвердження існування реальної демократії серед країн, які ми розглянемо в межах серії дописів “Європа народилась з авторитаризму”, будемо звертатися передусім до показників і коментарів проєкту “Свобода у світі” від організації “Freedom House” за крайні роки. Зважаючи на опубліковані результати у 2023 році та описовий звіт по кожному з критеріїв цього проєкту за 2022 рік, відомо, що Іспанія загалом отримала 90 балів зі 100 можливих, що автоматично надає їй статус “вільної” країни. Досить високо оцінені в ній як політичні права, так і громадянські свободи – відповідно на 37/40 та 53/60 балів.
Для внутрішнього політичного механізму Іспанії властивий високий рівень партійної конкуренції, панує верховенство права, уведено в дію справедливе обмежувальне законодавство, що передбачає міри покарання за корупційні й інші правопорушення зі сторони політичних авторів. Однак основним викликом для держави все ще залишаються сепаратистські рухи в Каталонії, що створюють низку загроз територіальній цілісності і конституційній стабільності, проте все-таки не похитують демократичність державного управління Іспанії. На 4 із 4 можливих балів згідно зі згаданим проєктом оцінена й вільність політичного вибору людей від домінування зовнішніх по відношенню до політичної сфери сил або політичних сил, які використовують неполітичні засоби. Також державою гарантовано і забезпечується підтримка свободи слова, пересування, соціальної різноманітності, гендерної рівноправності тощо.
Не менш важливим чинником є прозорі та чесні вибори, які ґрунтуються на громадянському волевиявленні і сприяють побудові раціонально структурованої системи політичного представництва, відповідно до преференцій електорату. Так, згідно зі статистичними даними на останніх парламентських виборах явка електорату в Іспанії склала 66,6%. Цей показник нижчий за відсоток у 2019 році, де він становив 71,8%.
Переглядаючи базу даних щодо зміни індексу свободи по роках, можна констатувати, що з 1973 до 1974 року Іспанія мала показник “Not Free”, який класифікував цю державу як недемократичну. Така оцінка є очевидною, оскільки 70-ті роки минулого століття характеризувались віхами перебудови політичного режиму Іспанії.
У цьому контексті згадаємо про авторитарне минуле країни за часів Франциска Франко. Його авторитарний режим, який науковці прозвали “франкізмом”, було встановлено, починаючи з 1939 року. Впродовж майже сорока років діяльності диктатор зосереджував і концентрував владу у своїх руках, контролюючи всі гілки влади (якщо про їхній поділ взагалі може йти мова), створивши систему настанов для міністрів, які існували де-факто. Франко не презентував чіткої ідеології чи партійної програми із закріпленням прав та свобод людини, а натомість політична система була проекцією його особистих поглядів на розвиток Іспанії.
Серед основних характерних ознак політичного режиму часів Франко можна виділити наступні:● мілітаризм як пріоритетний вектор у рекрутуванні владної групи із лав армії;
● ультранаціоналізм, що ставив інтереси іспанців над усіма державними процесами, в контексті якого була запроваджена загальноприйнята та обов’язкова символіка для демонстрації відданості статусу-кво;
● небанальною ознакою режиму був проактивний католицизм, що контролював політичні справи, систему освіти і трудові відносини в Іспанії;
● врешті, політична сила була одновекторною, не допускалося просування жодної опозиції до владної верхівки. Єдиною легальною партією, яка ретельно інспектувалась диктатором, була партія FET de las JONS – Традиціоналістична іспанська фаланга рад Національного синдикалістського наступу, заснована в 1937 році як об’єднання фашистської Фаланги Іспанії de las JONS із монархістською неоабсолютистською та ультракатолицькою Іспанською фалангою традиціоналістів, яка представляла рух карлістів (пізніше перейменована франкістами на “Національний рух”). Усі інші партії вважались незаконними, переслідувались і були змушені вести партизанську діяльність.
Кінець франкістського режиму настав зі смертю диктатора 20 листопада 1975 року. 22 листопада того ж року Хуана Карлоса було проголошено монархом Іспанії.
Напевно, першим вагомим фактором, що свідчив про проблиск демократичних засад в Іспанії, стали інтенції урізноманітнення партійних об’єднань. Вже за результатами парламентських виборів 15 червня 1977 року лідерські позиції зайняла партія UCD (Союз Демократичного центру), друге місце посіла партія PSOE (Іспанська соціалістична робітнича партія), третє місце – партія PCE (Комуністична партія Іспанії). Також у виборчих перегонах була представлена партія AP (Народний альянс), що посіла 4 місця у парламенті. Таким чином було втілено основну інституційну вимогу до демократичного поступу держави – конкурентоспроможна і реальна боротьба за владу.Уже за результатами дослідження від 1975 року Іспанія була оцінена як “частково вільна” країна, а 80-ті роки минулого століття дозволили закріпити наближення держави до “вільної” або демократичної.
Чи не спостерігається певних відхилень у рівні та розвитку демократії зараз, коли за більшістю порівняльних індексів (у рамках різних проєктів) Іспанія відноситься до числа країн із “консолідованою демократією”?
________________________________________
Довідка
Проблематика консолідації демократії не перестає бути актуальною, починаючи з глобалізації тенденції транзиту політичних режимів до демократичних у 80-х роках ХХ століття (ці процеси тривають й досі). Представників наукового середовища цікавили і завжди будуть цікавити особливості та перспективи закріплення демократії у її класичному розумінні серед країн соціалістичного табору, зокрема.
Як зазначає проф. Віталій Литвин: “У поширених в той період дефініціях “консолідації демократії” її визначали через (прогнозовано) тривале існування демократичного режиму чи неповернення до авторитаризму (про неповернення до тоталітаризму вже не йшлось): політична демократія консолідована, тобто така, що, ймовірно, триватиме; демократична консолідація зменшує вірогідність анулювання демократизації. Проте ще 1987 р. на конференції “Питання консолідації демократії в Латинській Америці і Південній Європі” Ф. Шміттер став автором думки про те, що консолідацію демократії варто визначати як стан (а не як момент часу), в якому елітні політичні актори мають досить надійні очікування у плані політики, наприклад, із приводу того, що партії та правила політичної гри відомі та передбачувані”.
________________________________________
Однак варто розуміти та пам’ятати, що жодна, навіть консолідована, демократія не захищена від точкових антидемократичних явищ і настроїв. Демократичність може бути плинною в часі і закоріненою на інституційному рівні, однак окремі дії акторів із різних сфер можуть бути проявами похибки у бік посиленого контролю і навіть авторитаризму. Тому влада та громадськість, кожна на своєму рівні, мусять докладати достатньо зусиль для підтримки демократичних прав і свобод.Приміром, уже згадуваний вище проєкт “Свобода у світі” від організації “Freedom House” наводить як приклад такий кейс із політичного життя Іспанії, на котрий було пролито світло зовсім недавно – в січні 2021 року. Іспанська Платформа із захисту інформаційних свобод (PDLI) розкритикувала компанії соціальних мереж за застосування політики модерації контенту, яка дозволяє призупиняти або обмежувати офіційні облікові записи політичних партій під час виборчих кампаній, заявивши, що така політика може неправомірно вплинути на результати виборів. Це, до слова, черговий приклад впливу медіа на вільне волевиявлення народу.
Отож, історія першої розглянутої нами держави – Іспанії – є яскравим прикладом транзиту політичного режиму від автократії до демократії і доказом того, що демократія в Європі того образу, котрий ми знаємо зараз, не існувала завжди і не була закріплена в державах за короткі проміжки часу. Каталізатором для розбудови демократичних засад, в тому числі в Іспанії, став партійний плюралізм і віддалення від минулих ідеологічних цінностей. Крім того, було змінено структуру політичної еліти і підходи до її рекрутингу.Публікацію підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу у рамках “Програми Еразмус+” за напрямом “Жан Моне для вищої освіти” (Модуль “Політичні інститути та системи в Європі: порівняння і досвід для України”, № 101126702)
